Надійка

Море рябіло від хвиль. Вони накочувалися із-за горизонту цілими табунами. А вже тут, біля самого берега, об’єднавшись в єдиний вал, з піною і шумом, гнівливо кидались на нього. Вся енергія моря зібрана ними по дорозі, зіткнувшись з камінням, розбивалась на тисячі бризок, які мовби хотіли злетіти вверх до хмар, та обезсилівши від боротьби, падали назад у море.
Він все далі й далі відпливав від берега. З поля зору спочатку зникли голови плавців, не чутно стало і їх безтурботних голосів. Тепер чоловік залишився наодинці з морем. Наодинці з долею. Перевернувся на спину. Щоб залишитись на плаву, поволі рухав руками і ногами. Над головою висіло світло-голубе небо. Його погляд почав блукати серед білих пухнастих хмаринок, які невеличкими табунцями розбрелися по небосхилу. Споглядаючи за ними, він іще більше відчув цілковиту самотність.
Ні про що не хотілося думати, ні з ким прощатися. Його поетична душа так і не змогла змиритися з прозою життя, і він вирішив просто піти з нього.
«Найкраще піти під воду, - вирішив чоловік, - щоб без крові, без свідків і без болю. Згодом, з прибоєм моє тіло мабуть викине на берег,» - наче про когось чужого подумав він і підняв голову над водою, щоб поглянути чи далеко той берег.
Раптом в його поле зору, впав кольоровий м’яч, що повільно погойдувався на хвилях і чиєсь обличчя. Він тільки й встиг зафіксувати в пам’яті рот, що намагався щось крикнути до нього, і очі. Очі повні жаху, повні благання про допомогу. Дитячі очі. Він кинувся їм на зустріч. Та вони зникли серед хвиль. В його грудях все похололо. Аж раптом обличчя знов виринуло з води.
Пройшли якісь долі секунди, та цього виявилось досить. Міцна чоловіча рука впіймала волосся потопаючого плавця. Кілька дужих змахів рук і під ногами появилось дно. Вони, чоловік з маленькою дівчинкою на руках, вийшли на берег.
Він обережно опустив свою ношу на теплий пісок.. До них збігалися люди. Дівчинка поволі приходила до тями. Раптом крізь коло, що утворилось з цікавих відпочиваючих, пробралась жінка. З перекошеним від страху обличчям вона кинулась до дитини. Дівчинка розплющила очі:
- Мамо не сварись зі мною, я намагалась впіймати м’ячик. Його в мене хотіло забрати море, - роздався винуватий голос.
- Я не буду рідна. Це я винувата. Я відійшла на хвилинку купити тобі сочок, - жінка заплакала, - а море захотіло тебе відібрати у мене.
Люди поволі почали розходитись. Погляд жінки зупинився на чоловікові, який все ще тримав дівчинку за руку.
- Це ви її врятували?
Він мовчки кивнув головою. Заплакані очі зблиснули:
- Ви не уявляєте як я вам вдячна за мою Надійку.
- Надійку? – перепитав він. - Перепрошую. А вас як звуть?
- Віра, - відповіла жінка і на нього глянули очі кольору морської хвилі.
- Віра. Таке чудесне поєднання: Віра і Надія. Біля вас поруч ще десь мала б бути і Любов?
- Любов? - луною відізвався жіночий голос.
- Не має любові. Моя любов залишилася на двадцятому кілометрі від цього місця, у вигляді вінка із неживих квітів і чорної стрічки, - в очах жінки появися смуток і одинока сльоза спроквола поповзла по її обличчю. Жінка здійняла її красивим пальчиком і тихо продовжила. – Я вже майже не плачу. Все виплакала за п’ять років, що проминули від дня смерті мого чоловіка.
- Прийміть мої щирі співчуття, - промовив чоловік. – А що сталось?
- Ми потрапили в жахливу автомобільну катастрофу. Чоловік загинув одразу ж, а я з Надійкою залишились живими. Хотіла накласти на себе руки. Як би не Надійка, я б мабуть так і зробила, та живу… Заради неї. На цілім світі, у нас більше нікого не має. Коли вона народилась, то чоловік одразу ж назвав її Надійкою. Він казав: «В мене є велика Віра, тож не хай ще буде з нами маленька Надійка, яка згодом виросте в велику Надію. А любов ми вже маємо між собою.»
Жінка замовкла.
- Вибачте, що потривожив ваші тяжкі спогади, - перервав мовчанку чоловік. - Я подумав: «Які ми близькі від смерті. Один крок, одна секунда можуть відділяти нас від неї. Але яке воно, життя, непередбачливе, - задумано продовжив він. – В мене не було віри, навіть малесенької надійки не було. Я теж був за крок від смерті. Та в останні секунди перед моїми очима, серед хвиль, виринула ваша Надійка. Вона тонула. Я звичайно не міг цього допустити. Та тепер слухаючи вас зрозумів, що врятував не тільки вашу донечку, а врятував і свою маленьку надію. Тепер в мене появилась велика надія. Надія, що варто жити. А ви, Віра, як носій такого прекрасного імені, - чоловік з захопленням поглянув на неї, - повірте, я зроблю все щоб з ваших очей пропав смуток, - він на мить затнувся, - і повернулась втрачена любов...

НадійкаПроза

Надійка
Проза